Сьогодні німецький дерутат Франк Швабе закликає зупинити російську агресію, але цифровий архів зберігає іншу частину його політичної історії. Після окупації Криму він виступав проти виключення Росії з ПАРЄ, пізніше підтримував її повернення та збереження в європейських інституціях, а в липні 2026 року не підтримав збільшення допомоги Україні. Так само в публічному просторі залишилися й інші незручні сторінки його кар’єри.
Про це пише “Фокус”.
24 червня, виступаючи у Парламентській асамблеї Ради Європи, Швабе наголошував на необхідності зупинити війну в Україні.
“Ми хочемо зупинити російську агресію, російську війну проти України”, – казав він.
Однак лише через два тижні, 8 липня, Швабе проголосував у Бундестазі проти пропозиції щодо збільшення військової та гуманітарної допомоги Україні. У квітні 2014 року він закликав “не виключати Росію” з Парламентської асамблеї Ради Європи. У червні 2019 року проголосував за резолюцію, яка відкрила російській делегації шлях до повернення до Парламентської асамблеї Ради Європи з повноцінними правами.
Восени 2019 року Швабе був доповідачем ПАРЄ щодо Північного Кавказу. Він провів у регіоні лише один день, і його доповідь про ситуацію з правами людини піддалася критиці за поверхневу польову роботу, відсутність взаємодії з незалежними правозахисниками та опору на візит, організований офіційними російськими структурами.
Окремо стоїть питання освіти Швабе. Німецький депутат, який багато років представляв країну в Парламентській асамблеї Ради Європи та бере участь у міжнародній політиці на високому рівні, не має жодної вищої освіти. У 2013 році німецька преса звернула увагу на те, що Швабе навчався одразу за декількома напрямками, проте жодну з програм не завершив отриманням диплома. Скандальність історії посилило визнання Швабе, що його офіс займався видаленням з Wikipedia згадки про відсутність у нього диплома, щоб приховати цей факт від громадськості.
Влітку 2024 року під час боротьби за чергове висування до Бундестагу однопартійці звинувачували Швабе в надто авторитарному керівництві окружною організацією і навіть використовували на його адресу слово Gutsherrenart – буквально “панські замашки” або “манера поміщика”.
У підсумку йдеться вже не про окремі суперечливі епізоди, а про політичну послідовність і відповідальність Швабе загалом. Його нинішня риторика щодо Росії неминуче оцінюється на тлі попередніх заяв, голосувань та інших рішень, що формували його репутацію протягом років. У цифрову епоху змінити публічний образ значно простіше, ніж стерти власну політичну траєкторію – і саме ця невідповідність залишає головне питання до німецького політика.